Как же я рада, что снова есть повод создать новый пост. Когда у меня появляются новые строки в голове, это всегда меняет меня внутренне - мир становится таким прекрасным и наполненным. И вот недавно я пыталась заснуть в начале первого ночи, но не могла. У меня по-немногу формировались прекрасные строки на украинском. Не могу объяснить, откуда они появились. Сначала я решила не обращать внимания, но они в голове превратились в целый стих, и я решила его записать, просто в записках на телефоне. Отправила нескольким друзьям - странно, но им настолько понравилось, что они предложили выставить. Но я не вижу себя поэтом, вот совсем! Поэтому оставила его на будущее. Сюжет напомнил мне мой уже существующий рассказ ЗОРЯНЕ НЕБО, но мне не давала покоя эта история. Я понимала, что это что-то другое. И как-то раз в моем самом плодотворном месте, в душе, мне пришла, на мой взгляд, прекрасная идея рассказа по этому стиху.
История мне чем-то напомнила Тіні Забутих Предків (надеюсь, многие понимают, а чем я говорю, потому что повесть достойна внимания). Я собиралась написать краткий сюжет, которые именно перекликается с моим рассказом, но это бы означало написать вам спойлер, а никто ведь не хочет спойлеры. Поэтому просто даю ссылку на сайт подготовки к внешнему тестированию, конкретно на краткое содержание повести. Надеюсь, прочтете. Когда я писала и задумывала идею, я не думала об этом рассказе, но при анализе вспомнила.
СЮЖЕТ(читать необязательно, лучше сначала прочесть):
Открыть спойлер
Я, как всегда, в общем-то, надеюсь на ваши комментарии, если не под текстом прямо, то мне лично в ВКонтакте . И желаю приятного прочтения. Добавляю три песни Океан Эльзы, потому что они невероятно точно подходят под рассказ, именно в таком порядке
воно вже скоро збиратиметься спати знов... Нарешті голе каміння, яким Сальвадор збирався вгору, змінилося на зелену ковдру. Ця ковдра гріє їх «маленьку» тендітну гору. Якийсь романтик розкидав магічні лілові квітки по всьому піку. Ця природа зачаровує, сюди він йшов. І світ звідси такий великий і неосяжний, такий справжній: місто, траса, річка, ліс, поля, маленькі села, ось там млин, невелика каплиця, якої зовсім не видно, так гучно пробиває нову годину. Сальвадор нарешті дихає повною груддю, нарешті свіжим повітрям. Він випрямив спину, вдихнув поглибше і закричав, що було сили. Він так давно нікому не казав ці слова: «Я кохаю тебе!...» - і увесь всесвіт відповів тихою луною, схожою більше на шепіт, в кожному кутку, кожна квітка ніби обережно промовляла: « Я кохаю тебе...кохаю тебе...» Хлопець впав на лагідну теплу ласкаву ковдру і закрив очі від задоволення...
История мне чем-то напомнила Тіні Забутих Предків (надеюсь, многие понимают, а чем я говорю, потому что повесть достойна внимания). Я собиралась написать краткий сюжет, которые именно перекликается с моим рассказом, но это бы означало написать вам спойлер, а никто ведь не хочет спойлеры. Поэтому просто даю ссылку на сайт подготовки к внешнему тестированию, конкретно на краткое содержание повести. Надеюсь, прочтете. Когда я писала и задумывала идею, я не думала об этом рассказе, но при анализе вспомнила.
СЮЖЕТ(читать необязательно, лучше сначала прочесть):
Открыть спойлер
Я, как всегда, в общем-то, надеюсь на ваши комментарии, если не под текстом прямо, то мне лично в ВКонтакте . И желаю приятного прочтения. Добавляю три песни Океан Эльзы, потому что они невероятно точно подходят под рассказ, именно в таком порядке
Peak
Я ще не звик любити, я ще не звик... любити когось, замість тебе... Ти хочеш бачити - я хочу чути! Ти - моя русалонька, а я твоє безкрайнє море...Я ще не зміг твою любов втопити... Я підіймусь так високо, так далеко, звідки любов дістанеться до неба...Ще так довго підійматися вгору. Холодне повітря - зима ще не далеко встигла втекти, але пісні птахів, що повні життя, означають, що весна вже прийшла. Вона дає життя. На гілках вже скоро розквітнуть маленькі серця. Вітер торкається його волосся, і крапельки поту спадають з його лоба. Він продовжує шлях, адже в нього є мета. Йому треба дістатися піку, треба дійти до кінця.
Сьогодні Сальвадор піднявся з ліжка, коли ще сонце не показалося на сході. Мовчазний сирий ранок тільки підштовхував швидше покинути апартаменти, район, місто, штат – усю цю людську суєту. Їсти зовсім не хотілося, і часу не це не було. Противний скрегіт засову закінчив цей ранок. Двері замкнулись. Пуста квартира залишилась вже зовсім одна. Колись вона була наповнена коханням. Двоє таких молодих, таких щасливих побудували цілий світ, яким вони жили, який вони хотіли дослідити. В них було стільки цілей, така висока їх мета, де вони було б лише вдвох, спостерігаючи увесь живий, такий різнобарвний світ. Тепер і Сальвадор покинув її. Він має зустрінутись з чимсь більш вагомим, ближче до вічності.
На парковці нікого не було. Всі хати мовчазно дихали, окутані суботнім сном. Він може б теж хотів подрімати, але не сьогодні. Сьогодні у скронях відбивався пульс, сьогодні перед очима був вже вечір – треба тільки дійти. Він заїхав за кавою – добре, що їх кав’ярня працює цілодобово. На одноразових чашках кожен місяць з’являлися нові мотиваційні фрази. Сьогодні перший день весни: «Розширюй рамки своїх можливостей!» Колись вони вже бачили цей напис. Так народилося їх мета, так народилась мрія. На його обличчі з’явилися якісь ознаки усмішки, якщо це схоже на неї.
Сальвадор поставив каву, увімкнув класичну музику і, щойно виїхав на пустинний фрівей, натиснув газ на максимум. Машина, як вакуум, за декілька годин, які пролетіли повз нього, донесла до місця призначення. Сальвадор вже був на сотні кілометрів ближче до піку. Величні сосни вражали своєю висотою. Природні кольори, такі глибокі, такі справжні. Дорога спочатку була дуже простою: маленький схил і мало камінців, - але хлопець не зважав. Він ніколи не був тут раніше, але здавалося, що він тут народився. Він так багато й довго вивчав цей шлях, що, здавалося, він знає кожну пташку, кожну шишку, що кинули відчайдушні білки; здавалося, він знає, скільки раз прокує зозуля в наступну хвилину.
Ліс був тихий. З усіх боків віддавалася луною річка, що грайливо перескакувала з каменю на камінь десь унизу, за густими кронами, але Сальвадор вже набагато вище. Божественна тиша природи – сюди він так довго прагнув потрапити. Маленькі камінці відкочувались з-під ніг, тихенько подзвонюючи, і піт виступав на лобі і на шиї, але Сальвадора це не відволікало ні на хвилину. Зупинитися значило відтягнути на деякий час їх мету, значило прийти туди невчасно.
Сальвадор марив нею, він марив цією тишею, тропою, цією горою, цією метою... так довго. Ти –Марево кохання! Ти – Тепле сонце ранком до роботи! Ти просто приходи – посидимо тихенько, послухаєм, як хвилі лижуть берег... Сонечко нарешті піднялося вище гір, вище неї. Солодкі промені потрапили в очі і прогріли тонку шкіру – стало тепло, стало тепло ще й всередині. Сальвадор нарешті посміхнувся, по-справжньому, як раніше. Мета була вже так близько! Хлопець проковтнув солоний присмак наближення мети, наближення до неї... Сьогодні стається тільки те, що мало статися. Сальвадор стиснув свою частинку мапи в кармані, яка так довго і мирно чекала своєї хвилини над ліжком, і прискорився.
Ландшафт змінився на каміння, це означає, що пік наближається. Сальвадор ще частіше згадує той час, ЇЇ слова і обіцянки вічності. Сьогодні він має поєднатися з вічністю, поєднаний з природою. Вони так хотіли потрапити сюди, в найкраще місце світу, звідки можна побачити всесвіт, звідки можна побачити життя: його безліч проявів у живій і неживій природі, звідки не чути гомону і проблем, а тільки пісні життя, що скандують «вічність» - удвох. Коли Мей йшла, вона обіцяла, що вони точно зустрінуться, але має пройти час. Скільки часу мало пройти? Скільки днів мало бути закреслено на стіні?
Саме сьогодні він нарешті доторкнеться до мрії, нарешті зрозуміє, що чекав не дарма. Вона обіцяла: як тільки знову розквітне життя на гілках, як тільки прийде весна – вона прийде.
І ось вже виглядає сонечко з іншого боку, воно вже досягло свого піку,
Я ще не звик вслухатися в твій шепіт. Твій шепіт вік як шовк - його можна відчути лиш на дотик. Твій шепіт він як дощ – застане в той момент, коли не ждеш, коли на серці буря. Твій шепіт як неочікуваний літній вітер, що квітами спускається на шкіру. Твій шепіт – це не ти...Бо від кохання ти кричала на усесвіт!... По траві пройшов вітерець, але він вже пахнув справжньою весною. Кожна травинка покачнулася, погладила його втомлену шкіру. Навколо все кричало: «Я тебе кохаю!...,» - тепер настільки голосно, що тільки божевільний не закрив би вуха, але Сальвадор відкрив очі...
Комментариев нет:
Отправить комментарий