Руки Майстра

Нету у меня последний месяц ( и в последующие будет довольно мало постов, я думаю) свободного времени, чтоб писать что-то в блог. Хотя у меня даже есть пару заготовок, все не могу их закончить.... НО! Начался новый месяц ( и я даже опоздала на один денек)  , а это значит, что время нового произведения в моем блоге.
Выбор рассказа (можно даже назвать его просто зарисовкой) не занял у меня ни минуты. Я даже, когда только создавала блог, уже знала, что в феврале опубликую именно его. Все просто: именно год назад я написала свой первый рассказ и назывался он "Руки Майстра" . Почему так называется - будет понятно из содержания, тут без тайного смысла, хотя некий символизм, конечно, присутствует. Произведение первое и, как-то так вышло, самое любимое!

Пожалуй, нельзя забывать о том, что побудило меня, вдохновило... ЭТО УЖАС ! Я серьезно, ужас и страх от того, что происходило год назад на главной площади страны - "Майдан". Я очень тяжело воспринимаю смерти людей, даже не очень близких мне, но еще сложнее для меня понять убийство: как кто-то может лишить другого, такого же, как он, мыслящего, живого, с душой, с семьей дома, со всеми знакомыми и друзьями, с целой историей, лишить жизни, в одну секунду закончить все это для другого.... По поводу убийств и моего к этому отношению  можно говорить часами, но все же. События в Киеве (да и по всей стране) всколыхнули страну, общественность, людей, задели, мне кажется, каждого, Не могу представить совершенно равнодушного в этой ситуации человека ( опять же, это мое мнение). Непременно, хотелось бы отдать должное и почтить память не только тех, кто записан в "Небесную сотню" , но каждого, кто погиб тогда и пострадал. Понимаю, кто-то может быть против деятельности народа в ту зиму, и он тоже, с какой-то стороны, будет прав. Но я сейчас говорю о человеческих жизнях, и тут спора быть не может. Каждая жизнь бесценна и
невозвратима.
Это был небольшой экскурс в мое отношение к "Майдану". А теперь ближе к рассказу. Он написан за одну ночь (все остальные я вынашиваю месяцами), просто подряд пришла в голову каждая строчка... Надеюсь, вы оцените, и, возможно, хоть в этой раз ПРОКОММЕНТИРУЕТЕ, хотя бы мне в личку. Будет очень приятно...

Руки майстра

- Будь ласка, - вже голосніше просила вона. - Будь ласка, доторкнись до мого волосся. Раніше ти його обожнював...

В його думках залунали слова з відомої, їх улюбленої, пісні: " Так у світі повелося, я люблю її волосся..." - так, ці строки були саме про нього, саме про неї. Подумки він знов опинився у тій чарівній кімнаті, його майстерні. Як тут світло, яскраво, гарно як. Кімнатою стрибають сонячні промені. З-за вікна ллються теплі, яскраві барви. Тепле, лагідне повітря наповнює кімнату, легені, думки.. Світло озаряє мольберт, що стоїть перед ним, її лице, що зіяє на ньому. Усюди запах фарби, цей приємний, такий солодкий і рідний для нього запах. Усі руки у плямах, мазках фарби. Ось мезинчик червоно-зелений. На іншій руці - білі барашки. Лоб вкриває приємним робітничим потом. За вікном, здається, співають пташки. Мелодія гріє душу, пестить вуха... Невже це рай? Невже може бути щось краще, за цей день? 

"БОМ!" -  жахливий звук залунав звідкілясь. Все ніби зникло. Все потемніло. Небо затягнуло димом. Чорний дим, усюди чорний дим, що заважає дихати. Не видно нічого, окрім диму... Вогонь...усюди палає вогонь...Знов цей день... Стогін, крики.. Усюди страждають люди... Знову "БОМ!", дихати стає все тяжче, ліворуч   з"явилося нове полум"я...Пил і запах гарі...Який сморід... Заважає бачити...Кров. Усюди кров. Знову стогін, знову крики...стогін. Знову "БОМ!". Полум"я. Біль! Паморочиться в голові... Що це? Усе кудись поволі зникає... Що відбувається? Що це за звук? Сирена швидкої!...  

І ось він тут... У цій білій, пустій, ніякій, кімнаті. Цей запах лікарських препаратів... Від електричного "сонця" вже нудить та болить голова... Та перед ним сидить вона, промінь надії...

 - Будь ласка! - Майже ридає. - Спробуй доторкнутися, будь ласка.., - на її очах з"являються сльози. Він, нерішуче, боячись, простягає до неї знесилені білі бинти... Торкається волосся, її щоки...

- Я нічого не відчуваю, -  злякано прошепотів. - Не відчуваю!! - відчайдушно вирвалось з його уст. По руках до самого серця пронизав гострий біль. Руки безпорадно впали на ліжко . З очей полились сльози. Його муза, його натхнення більше не надихає...

- Я завтра знову прийду, - вона проковтнула сльози. - Просто знай. Я завтра знову прийду !...

02.2014