Зоряне небо

Только вчера закончила писать новый рассказ. Как же давно, он у меня вызревал... Первая часть (Да! Он состоит из двух частей) написана в автобусе, когда я ехала из лагеря. Было так грустно и хотелось, чтоб ничего не заканчивалось, но было чувство, что я приеду домой, и будет еще лучше. Что дома меня ждет что-то совершенно новое и захватывающее. да и за друзьями своими я уже к тому моменту успела порядком соскучиться) Но меня очень воодушевили некоторые люди в автобусе, которые не переставая плакали. оставив своих любимых там, в лагерной жизни, позади... В общем, этот рассказ именно о них!...

P.S: кстати, рассказ на украинском, чем я лично очень довольна... Хотя это может затруднить восприятие его некоторым, кто не владеет украинским языком... Так что, хотелось бы заранее, извиниться за такого рода неудобства. 

«ЗОРЯНЕ НЕБО»

«Я просто хочу загорнутися в зоряне небо і сховати свій біль. Я хочу, щоб і ти була завжди тут, завжди поряд, ну, нехай хоч на мить, хоч на спогад…»

Великі міста, великі країни, і лани, і ліса, вода, моря і небо. Мчить крізь повітря і простір автобус. Прозоре стекло – то велика вітрина, що показує фільм на швидкій перемотці. Там дерева, дома, інші люди, в кожному інші світи. Але у монотонній зміні кадрів губиться єдина людина в автобусі біля вікна. Її не хвилює ні фільм за вікном, ні люди напроти. Вона, підпираючи головою вікно, бачить свій особистий фільм, повертається до свого особистого світу. Де тільки спогади, спогади, спогади…

Вона дивилася на нього своїми великими, такими коханими, карими очицями, ніби більш нікого не існувало. А він лише мріяв, щоб  ті очі ніколи не відвертались. Бо те, як тільки вони всміхались, ніщо не зможе замінити.

-  В тебе дуже гарна посмішка, не полишай її. Будь ласка. Ніколи… - вона причаровувала, і він нічого не міг з собою зробити.

-  Навіщо ти це зробив?! – вона легенько штовхнула його у груди. – Я ж тепер завжди буду всміхатись…

І знову дорога. Вже більше не повернеться те, що було, не обернеться час назад. Вона більше не хоче втрачати, далі змінювати близьких коло себе. Чому не можна прямо зараз зупинити автобус і підібрати усіх, хто залишився на попередній зупинці життя. Невже більше ніколи не буде бачити, слухати і відчувати його тепло, долоні в долонях, його дотик, його жарти, його сміх. Так не має бути, щоб люди блукали, шукали один одного всюди, страждали від втрат. Так боляче, боляче, боляче,…коли віднімають відстань і час таких дорогих і важливих людей.

Вона так боялася втратити, хоча знала, що він не назавжди, не завжди буде поряд. Вона знала, що буде треба їхати, але лише думка вбивала,  забирала будь-яке бажання далі споглядати, як втікає час, як повільно приходить розуміння, що  треба буде відпустити.

-  Тільки тримай мою руку, наче в останнє,… - повторювала кожен раз, щоб відчувати його поряд якнайсильніше, щоб запам’ятати цей дотик якнайдетальніше. – Коли я ще поряд. Тільки тримай! І веди за собою. Тільки не відпускай, я ж бо сама не зможу…

«…не зможу…», - промовила дівчина губами. За вікном проносяться будинки, споруди, парки, наче одна нескінченна полоса відносить ще далі. Так хочеться повернутися в початок, коли ще нічого нема, але це неіснуюча розкіш: є спогади, є люди, розкидані долею по світі, є почуття, їх не стерти ніяк… Життя накопляє у головах страждання і біль втрат, зберігаючи спогади про найкращі моменти, які не відновити.

Цей автобус страждань прямує до аеропорту. Майже всі пасажири стікають слізьми. А вона навіть не може плакати. У горлі став обтяжуючий вузол, який заважав говорити і навіть дихати. Боляче. Вона скоро побачить своїх старих друзів, що з ними так багато пов’язано, але ми так швидко звикаємо до тих, хто приносить задоволення, до приємних, до тих, хто змушує всміхатися, до відчуття… так швидко. Так боляче, наче відтяли цілий шматок чогось усередині, у самому центрі така нестерпна порожнеча.

Душно. Душно дихати, думати, тяжко. Бо по вікну вже біжать сльози,  і за вікном пішов дощ, шумно вистрибуючи по даху, відбиваючись кожною краплиною на душі, вібруючи всередині. На екрані знов проносяться вулиці, вікна залиті, будинки, що стікають, як кров’ю, водою. Утікає дощ крізь стік по трубах, утікає весна, і немов би знову грудень. Бо знову холодно! Утікають, розриваючи долоні, люди. Утече любов, і її уже не повернути… Утече і біль… Колись його не буде! А доки треба кожну хвилину знаходити сили, щоб  далі дихати без настільки важливої частини самої себе.              

І вже  зупинився автобус, і закінчилась нестерпне мовчання, яке почнеться ще не раз. Дівчина останній раз прощається з новими, але вже такими близькими, друзями, востаннє може доторкнутися до когось, хто підтвердить, що це був не сон, не мрія, це було. Але ж цей біль не порівняти із тим, як їй знов хочеться до нього, обіймати. Вже сказані давно усі слова прощання. Вона робить останні кроки трапом, сідає, знову скло, але пейзаж вже зовсім інший, зорі. Як, підіймаючись у небо, літак відриває шасі від землі, так розривається навпіл життя, розривається такий тендітний, майже невловимий зв’язок, надія. Ще декілька годин – і зовсім різні континенти!...

***